ПІВ РОКУ ВІЙНИ В УКРАЇНІ

Минуло більш, ніж півроку від початку російської агресії 24 лютого.

Початок війни здивував майже усіх, як і жорстка й ефективна оборона України. На жаль, війна може тривати ще довго, а в житті українців уже видно великі зміни.

Мільйони втекли від так званих «визволителів»

Війна, яку розпочала Росія, змусила понад десяток мільйонів людей покинути свої домівки. Але якщо на Заході, наприклад у Польщі, багато з них не мають проблем із працевлаштуванням, то в Україні така проблема уже існує. Багато підприємств, особливо на Сході країни, просто призупинили свою діяльність.

Наприклад, у Кривому Розі, який був одним із найбільших центрів важкої промисловості, більшість металургійних заводів не працюють, оскільки не можуть експортувати свою продукцію. На світові ринки продукція транспортувалася переважно завдяки кораблям, а українські порти зараз майже всі заблоковані російськими військами. Це спричиняє різке зростання цін на зерно, олію, паливо та добрива, а також погіршує харчову, енергетичну та економічну ситуацію в інших країнах.

Як виглядає сьогодні повсякденне життя в Україні?

З одного боку, більш мирні міста, такі як Київ і Захід України, повернулися до життя. Рух транспорту, кількість людей на вулиці сягає майже довоєнного рівня. Працюють ресторани, торгові центри, дитсадки, школи, поліклініки, базари, але на вулицях можна побачити багато чоловіків у формі, після операцій. Це ті чоловіки, які повернулися з фронту. Також можна побачити чимало позашляховиків, адаптованих під потреби військових. І – що складніше виміряти – завжди панує атмосфера очікування, ніби затишшя перед бурею.

До сьогодні лунають сирени. Не дають забути, що війна ще триває.

Люди все ще виїжджають з районів, де ведуться бойові дії, і з тих, які «звільнили» росіяни. Хоча, звичайно, не так масово, як на початку війни.

Через можливі обстріли майже у всіх регіонах діти з 1 вересня навчаються дистанційно. З одного боку, це дозволяє переселенцям перебувати в школах чи інтернатах, перероблених на своєрідні готелі, а з іншого – телефони, планшети та ноутбуки потрібні для того, щоб діти, в тому числі ті, хто втік з Донбасу та півдня України, могли вчитися. Тут потрібна допомога Заходу і влади.

«Ця війна надовго»

Тож, підтримка також потрібна й на центральному рівні. Економіка затрималася, інвестицій як таких немає, туризм призупинився, а він становив 20 відсотків доходів бюджету в областях та містах. Ресторани працюють, та більше для того, щоб вижити, тут не йдеться про заробіток великих коштів. При цьому чи не кожен бізнес старається допомагати армії.

«Ця війна надовго» – таку фразу уже можна почути від українських політиків, експертів чи волонтерів, які допомагають армії.

Через півроку війни люди все більше втомлюються. Вони живуть понад 180 днів без відпустки, у постійному стресі, що ось-ось щось може статися. Жах наводить сам звук сирени, що попереджає про ракетний удар, не кажучи вже про сам напад. Тим не менш, українці борються.

Або ти військовий, або робиш все, що в твоїх силах для армії. Такі маємо реалії.

Якщо хтось не може піти на фронт, взяти зброю в руки, тоді донатить гроші на армію, допомагає волонтерам.

«Перші три дні мені було страшно, тепер я вже не боюся», – каже Іра, волонтерка, дизайнерка одягу з Києва.

Вранці 24 лютого їй зателефонувала мати з Бучі і повідомила, що почалася війна. Вона попросила Іру приїхати з Києва до Бучі. Бо думала, що так безпечніше...

Однак Іра вирішила залишитися в Києві і піти у волонтери.

«Найжахливішими для мене були перші 3 дні, коли ти нічого не знаєш, коли нічого не ясно. Коли просто не розумієш, що відбувається. І це таке відчуття, коли мама там, де літають ворожі літаки, і зв'язок переривався, бо в укритті не було хорошого покриття.

У березні мамі якось вдалося виїхати з Бучі в колоні машин з іншими людьми, але вони всю дорогу чули постріли. Ми зустріли їх у полі, десь між Києвом і Бучею. Я пам’ятаю, вони були налякані, ну ясно, що у них там відбувалося.

Тоді я розуміла, що не можу просто сидіти і нічого не робити, тому пішла волонтером плести маскувальні сітки для армії.

Мені, як дизайнеру, цу було близько, приємно працювати з тканиною.

Коли тут потрібна була гуманітарна допомога, ліки та якесь медичне устаткування, то найбільше нам допомогла Марія з Познані з польської благодійної організації».

Іра зверталася і в багато інших організацій, та з більшості  не отримала жодної відповіді.

Також дизайнерка провела презентацію на тему «Мій досвід в війні» для бельгійської благодійної організації, де показала правдиву реальність та фото зі зруйнованих, знищених міст. Те, що не показали б по телебаченню в більш далеких європейських країнах.

І багато хто був здивований й навіть не очікував, що в Україні все відбувалося настільки жорстоко.

Зараз Іра багато працює над новою колекцією одягу, кошти від якої хоче частково спрямувати на благодійність. Вихідних у неї ще не було, бо справ дійсно багато.

Вона також зауважила, що люди намагаються більше говорити українською, хоча не всі.

“Боротьба на фронті - це ще й мовна” - підкреслила Іра.

Що ж, це означає, що зараз усі ми повинні докласти максимум зусиль, щоб наблизити нас до перемоги. Хтось віддає свій дохід від бізнесу на допомогу військовим, хтось досі працює волонтером, а хтось проводить благодійні акції та концерти за кордоном, щоб Європа не забула, що українці все ще борються за свою незалежність і перемогу і нам все ще потрібна допомога.

В одному зі своїх інтерв’ю президент Зеленський подякував полякам за величезну допомогу та підтримку, яку вони надають Україні. Він також підкреслив, що солідарність є найважливішою у співпраці між Польщею та Україною. «Це те, що нас об’єднує, це та рушійна сила, яка долає всі бар’єри і, як свідчить досвід, здатна протистояти навіть у нерівній боротьбі з російським агресором», – наголосив він.

«Питання, яке хвилює абсолютно всіх: коли закінчиться війна?.. Але це питання безпосередньо залежить від втрат, яких зазнає Росія. Чим більших втрат матиме окупант, тим швидше ми зможемо звільнити нашу країну й гарантувати безпеку України».

Kristina Barabash

JAK PÓŁ ROKU WOJNY ZMIENIŁO KRAJ I LUDZI

Minęło już więcej niż pół roku od rozpoczęcia 24 lutego rosyjskiej agresji. Wybuch wojny zaskoczył prawie wszystkich, podobnie jak zajadła i skuteczna obrona Ukrainy. Niestety wojna może trwać jeszcze długo, a już widać duże zmiany w życiu Ukraińców.

Miliony uciekły przed „wyzwolicielami”

Wojna, którą rozpętała Rosja, sprawiła, że kilkanaście milionów ludzi opuściło swoje domy. O ile jednak na Zachodzie, na przykład w Polsce, wielu z nich nie ma problemów ze znalezieniem pracy, o tyle w Ukrainie taki problem już istnieje. Wiele zakładów pracy, szczególnie na wschodzie kraju po prostu zawiesiło działalność. Na przykład w Krzywym Rogu, który był jednym z największych ośrodków przemysłu ciężkiego, większość hut nie pracuje, ponieważ nie mają możliwości eksportu swojej produkcji. Na światowe rynki trafiała ona głównie statkami, a ukraińskie porty są obecnie prawie wszystkie zablokowane przez rosyjskie wojska. To powoduje gwałtowny wzrost cen zbóż, olejów spożywczych, paliw i nawozów, a także pogorszenie sytuacji żywnościowej, energetycznej i ekonomicznej w innych krajach.

Jak wygląda obecnie codzienne życie w Ukrainie?

Z jednej strony te bardziej spokojne miasta takie jak Kijów i Zachód Ukrainy wróciły do życia. Ruch uliczny, ilość osób na ulicy wróciła prawie do stanu sprzed wojny. Restauracje, centra handlowe, przedszkola, szkoły, przychodnie, bazary działają, natomiast widać na ulicy wielu mężczyzn mundurowych po operacjach, po zabiegach. To są mężczyźni, którzy wrócili z frontu. Widać także dużo samochodów terenowych przystosowanych do potrzeb wojska. I – co jest trudniejsze do zmierzenia - zawsze panuje jakaś atmosfera wyczekiwania, niby cisza przed burzą.

Do dzisiaj słychać syreny alarmowe. Nie dają zapomnieć, że nadal toczy się wojna.

Ludzie wciąż wyjeżdżają z terenów, gdzie trwają działania wojenne i z tych, które “wyzwolili” Rosjanie. Choć oczywiście nie tak masowo, jak na początku wojny. Ze względu na możliwe ostrzały, od 1 września dzieci prawie we wszystkich regionach uczą się zdalnie. Z jednej strony pozwala to przesiedleńcom na pozostanie w szkołach, czy internatach przekształconych w coś w rodzaju hoteli, a z drugiej potrzebne są telefony, tablety i laptopy, aby dzieci, w tym te, które uciekły z Donbasu i południa kraju, miały jak się uczyć. Tutaj konieczna jest pomoc Zachodu i władzy.

„Ta wojna jest na długo”

To wsparcie jest potrzebne także na poziomie centralnym. Gospodarka się zatrzymała, nie ma inwestycji, turystyki też prawie niema, a ona stanowiła w regionie i mieście 20 procent wpływów budżetu. Restauracje pracują, ale po to, aby przetrwać, tu nie chodzi o zarobek. Przy czym niemal każdy biznes jest włączony w pomoc armii. “Ta wojna jest na długo” – taką frazę można usłyszeć od ukraińskich polityków, ekspertów, czy wolontariuszy, którzy pomagają wojsku. Po pół roku ci ludzie są coraz bardziej zmęczeni. Żyją już ponad 180 dni bez urlopu w ciągłym stresie, że zaraz zginą. Już sam dźwięk syreny ostrzegającej przed atakiem rakietowym przeraża, a co dopiero sam atak. Mimo to Ukraińcy walczą.

Albo jesteś w wojsku, albo robisz wszystko dla wojska. Takie są realia.

Jak ktoś nie może pójść na front, wziąć broni do rąk, to robi to, co może, wpłaca pieniądze na armię, pomaga wolontariuszom. “Pierwsze 3 dni się bałam, teraz już się nie boję” – mówi Ira, wolontariuszka z Kijowa. Rano 24 lutego zadzwoniła do niej mama z Buczy, powiedziała że zaczęła się wojna. Poprosiła Irę uciekać z Kijowa do Buczy. Myślała tak będzie bezpieczniej. Ira postanowiła jednak zostać w Kijowie i pracować jako wolontariusz. “Najbardziej przerażające były dla mnie te pierwsze 3 dni, kiedy nic nie było wiadomo. Kiedy po prostu nie rozumiesz, co się dzieje. I to uczucie, gdy mama jest w miejscu, gdzie latają samoloty wroga i to wszystko było słychać i telefon się rozłączał, nie było dobrej komunikacji i zasięgu tam u nich w schronisku. W marcu matce udało się jakoś wyjechać z Buchy w konwoju samochodów z innymi ludźmi, ale przez całą drogę słyszeli strzały. Spotkaliśmy ich na polu, gdzieś między Kijowem a Buczą. Pamiętam, że byli przerażeni, bo wiadomo, co tam się działo. Wtedy zdałam sobie sprawę, że nie mogę tak po prostu siedzieć i nic nie robić, więc zgłosiłam się jako wolontariusz do wyplatania siatek maskujących dla armii. Ponieważ jestem projektantką mody, praca z tkaniną była dla mnie bardzo przyjemna. Najwięcej pomogła nam Maria z Poznania, z polskiej organizacji charytatywnej, kiedy potrzebowaliśmy pomocy humanitarnej, leków, sprzętu medycznego. Pamiętam też, że aplikowałem do wielu organizacji, od większości nie otrzymałam odpowiedzi”. Ira robiła także prezentację “Moje doświadczenie wojenne” dla belgijskiej organizacji charytatywnej, gdzie pokazała prawdziwą rzeczywistość i zdjęcia ze zniszczonych miast Ukrainy. To. czego nie pokazano w telewizji bardziej odległych krajów europejskich. I wielu to zaskoczyło nie spodziewali się nawet, że na Ukrainie wszystko działo się tak okrutnie. Teraz Ira dużo pracuje nad nową kolekcją ubrań, z których środki chce przeznaczyć częściowo na cele charytatywne. Nie miała jeszcze dni wolnych, bo dużo jest do zrobienia. Zauważyła również, że widać, jak ludzie próbują więcej rozmawiać w języku ukraińskim, chociaż nie wszyscy. Oznacza to też,  że teraz każdy dokłada wszelkich starań, które przybliżają nas do zwycięstwa. Jedni oddają zyski z biznesu na pomoc wojsku, inni pracują dotychczas w wolontariacie, a ktoś prowadzi akcje i koncerty charytatywne za granicą, aby nia dać zapomnieć Europie, że ​​Ukraińcy wciąż walczą o swoja niepodlegąość i zwycięztwo i że wciąż potrzebujemy pomocy.

W jednym ze swoich wywiadów Prezydent Zełeński podziękował Polkom i Polakom za ogromną pomoc i wsparcie niesione Ukrainie; podkreślał też, że we współpracy Polski i Ukrainy najważniejsza jest solidarność. "To jest to, co nas łączy, to siła napędowa pokonująca wszystkie bariery i, co widać z doświadczenia, zdolna do konfrontacji nawet w nierównej walce z rosyjskim agresorem" - zaznaczył.

“Pytanie, które dręczy absolutnie każdego: kiedy tak wojna się skończy ?… Ale to pytanie w istocie bezpośrednio zależy od kwestii strat, które poniesie Rosja. Im większych strat dozna okupant, tym szybciej będziemy mogli wyzwolić nasz kraj i zagwarantować Ukrainie bezpieczeństwo”.

Kristina Barabash